Немає сенсу

Сльоза заблищала і серце спинилось
Весь світ той далекий, - все враз зупинилось
І час вже не має вагомого значення
І з вуст не почуєш моїх ти пробачення.

На небі здавалось і сонечко згасло
Зірки заховались в бурхливе ненастя
Здавалось, що жити немає причини
І вітер у полі зі мною єдиний

Лиш я, та лиш вітер, й обидва не знають
Що спереду бачать – туди путь тримають
Думки мої сплутані терновими вузлами
Не скрасити тугу гучними піснями

Ламають мою сутність спогади сумні
Хочуть вирватись назовні думи голосні
Але їм бракує духу і вуста лишень мовчать
Очі бігають розсіяно і сльози блищать…

Вганяєш у фарбу)))
Дякі)

це не про тебе!!

Затираючи останню згадку, на лівій руці,
синьою пастою, кулькової ручки,
кольору безмежного неба, і твоєї сльози,
ніби номер твого телефону, ніби дату твого народження,
найкращої в світі події, наповненої філософією…
твого побуту, і мого ранку, тепла моїх слів,
і холодної відмови, так ніби патріотично,
так ніби розстріляно, посипаючи попелом,
місця видатних подій,
автобусної зупинки, і штовханини метро,
виписаних рецептів, забутих за вікном

телеграфних стовпів, і залізничних рейок,
польової кухні та продажних птахів,
я простягав руку безнадійному спогаду,
діяльності наслідок зґвалтованих мрій,
впустити у прірву, схопити за одяг,
розідраний від шляхів і дротів,
колючих та гарних так ніби намисто,
гарячих й розумних, світлих голів…

затираючи згадку, й ламаючи пальці,
ходою повільною по битому склу,
заламаних рук під стіни пошарпані,
я в час ніби в сон брутально зійду,
під грубощі натовпу, під сонячні промені,
розбитої лампи, і мережі підлог,
мабуть таки геометрично правильної…
під час колискових навчальних тривог

Додано (10-Лис-2008, 16:32)
---------------------------------------------
а це менш завернуте))

я люблю Україну за те що вона,
прямує невпинно крізь сонячний простір,
крізь різані руки та тонни сміття,
крізь марево пилу і зоряні ночі,
я люблю Україну за те що вона,
дала мені місце в цікавому світі,
за гори заліза, бетону і скла,
за правду і чесність цього суспільства,
я люблю Україну за те що вона,
дала нам героїв, Дніпро та Чорнобиль,
безкраї степи та порожні поля,
і села котрі трансформуються в попіл...
я люблю Україну за те що вона,
не плаче тому що висохли очі,
бліде вже обличчя,в палаті одна,
і мрії повзуть тарганом по підлозі...

я теж якщо щось пишу - так спонтанно - навіяло у 3 години ночі - навіяло - встала - записала, поки не забула але в тебе супер виходить!!!

я тут он навіть вакарчуку приспів придумав)))

подаруй мені свій день-там де попіл руйнує світло,
подаруй мені свою ніч-відішли мене нахуй до своєї мрії,
роздратуй себе почуттям, запхай у горлянку свої ніжні квіти,
Забери свої дощі-до себе додому та кидай мабуть пити!

раптом зуcтрінеш передай йому нехай допише))

якщо раніше не злякається мого вигляду і не втече то передам обовязково

*Нічний трамвай*

...Мале дівча
від дощу тікало;
в нічний трамвай
мимоволі впало...

Смачні артерії
в нічних трамваях
засмокчуть в двері
вчорашнє "знаю",
щоб ми забули,
за що палили
важкі цигарки;
як в них топили
гіркі троянди
і анекдоти,
політ у Анди
і матч у доту;
гризькі зізнання
"хто крайнім вийшов",
швидке кохання
у жанрі "тихше",
роздерті диски
із "брітні-бекхем",
дешеве віскі,
а вранці: "де ми?";
рожеві кульки
у емо-стайлі,
останню мульку
зелених смайлів,
червиву каву
і злі грейпфрути,
твоє "ласкаво",
моє "позбутись",
народне "здрасьтє",
і вічне "будьмо!";
гаряче небо
й холодний пудинг,
з пластмаси ручки,
з картону стіни,
гнучкі каблучки,
заморську піну,
готельний номер,
плакатів вежі,
прощальний гомін,
"каюк" в мережі...
І ми забули,
за що палили
важкі цигарки,
що в них топили...
І нас всмоктало
в залізні двері,
роздерло тишу
дурних артерій...
Смичковий брязкіт;
значок відзнаки;
за вбивство смерті
німа подяка...

...Мале дівча
під дощем стрибало,
по рейках в світ
від життя тікало...

п.с.: amoPyS, я вражена.. тим, що "завернув" =))

вірш дуже-дуже гарний і правдивий) я б навряд змогла б знайти стільки слів щоб описати наше життя... а це читається легко, і не напрягає...легкий і глибокий вірш...

треба ж колись починати

не проти звісно, тільки "за") всі ми тут спонтанно пишемо щось, а не професійно)

Завіщо стільки? Чому так голосно?
Шпалерами вікна заклею... Нестримано:
"Здихатись сорому!.. Здихатись голосу!.."
Щоб не обкраяти серце межею.

Плакати нічого - лікарі вимерли:
ніхто не продасть за лахміття щастя.
Із під ніг листя закохано вимели,
несчувшись з балкону чийогось: "Здрасьтє!"

Та вже ж - на ранок обіцяно тишею
вітру нечутного, хмар невідбілених...
Люди (скоріше б в провалля!), тихіше...
Щоб тільки бачити ставень задимлених.

Ставень... Задимлених... Більше туманності...
Ехо лунало б від краю до краю,
тіні церков загубивши у хмарності;
брамою вічності душі зрізає.

Тихіше!

...тихіше вінчання колосу...

Аж ось і завмер на стіні годинник:
здихались сорому. Здихались голосу.
Безгрішний сон - та і той покинув,

руйнучи стелі, будуючи стіни
між нами і вами, між сонцем і серцем...
А ми прямуємо по похилій,
співаючи миттю одвічних терцій.

Між смертю і життям

Кожна людина стежку свою має
Від народження до смерті веде доля твоя
Когось вона угору здіймає,
Когось безодня поглинає

Стежка моя темна,пуста
Зірок над нею не видно
І вогника жодного на шляху нема
Лиш місяць поміж хмар сяє блідно
По доріжчі цій мені самому іти огидно

20 років стежкою блукаю
Але на цім шляху лиш смуток я знайшов
Надії майже не плекаю
Час мій вирішальний прийшов

Зараз стою на прірви краю
Але стрибати не поспішаю
Адже куди потраплю я не знаю
У пеклі горіти буду,чи полечу до раю?

продовження стежини є!
У тумані я її помітив
Та чимає сенс життя моє
У світі зів'ялих квітів?

Стою на роздоріжжі між смертю і життям
Для мене час спинився
Я не можу дати ради почуттям
Хочу лиш щоб біль мій припинився

Я не знаю,чи витримаю ще цей біль,
Чи слід мені чекати світла?
А може просто покинути цей бій?
Адже доля ця мені набридла!

Лиш надія врятує мене від безодні
Надія,що побачу хоч раз вогник її очей
Ні,я не помру сьогодні!
Я буду чекати тебе протягом ночей.

Додано (29-Січ-2009, 13:40)
---------------------------------------------
Темний романтик

Ночі знову настали,темними стали дні
Зима невпинно наступає
У вікнах погасли вогні
Місто сон поглинає
Залишились лиш тіні сумні

На вулицях тихо,на годиннику друга ночі
Лиш він не засне,не закриє очі
Один по вулицях пустих блукає
Троянду темну в своїх руках тримає
І сніг його голову вкриває

Але холоду він не відчуває
Квітка руки зігріває
З його уст мелодія сумна тихо лунає
Що зветься "Коли твоя мрія вмирає"

Емоцій у нього немає давно
І надії всі зів'яли
Тепер йому все одно
Почуття у серці повмирали
Й не зігріє більш любові тепло

Денного світла зрікається
У чорний колір він себе вбирає
З тінями зливається
В темряві ночі зникає

Й далі вулицями пустими ходить
Він знає куди йде
Стежку засніжену знаходить
Вона углиб лісу заведе
На кладовище старе він приходить

Поміж хрестів блукає
Могилу він шукає
Біля однієї зупинився
На коліна впав,поклонився

У цій могилі лежать його мертві надії
19 років тому вони загинули
Того дня вони цей світ покинули,
Коли почалося його життя
Коли почалися страждання

Темну троянду на могилу поклав
Сніг її пелюстки покриває
Його слід згасав
І тут вже знов нікого немає
Світанок настав...

Додано (30-Січ-2009, 13:24)
---------------------------------------------
neformalizm, твої вірші просто прекрасні,як і українсько-,так і російсьійськомовні.Вони зачіпають у душі почуття,також вони не залишили мене байдужим...